Виїжджати з Казбегі було не просто — дощ просто не припинявся. Нателла сховалась в будиночку якомусь посеред поля, я залишив там рюкзак, вдягнув дощовик і пішов до дороги, кілька машин проїхало повз мене і облило мене з ніг до голови. Зупинився якийсь бус і я спитав у водія чи буде нормально, якщо я швидко зганяю за речима і те, що нас двоє...

Спалось нам в незнайомому домі дуже добре, навіть на ліжку! вперше за довгий час, вранці ми по черзі приймали ванну і снідали разом з ними. Я ще звечора побачив, що вони живуть на вулиці Сталіна, і це центральна вулиця, яка в той самий час і шоссе до Росії, і тому заманив їх стати біля таблички і сфотографуватись...

Ми просиділи пів дня в кафе, в мене була температура і я отруївся... Вчорашні лакомства в ресторані були зайвими, я з'їв багато м'яса, бо дуже хотілось їсти, а наш водій не дав нам самім нічого замовити, і от результат.... Викручувало всі кістки, я купив в аптеці знеболююче і ще трошки ми повтикали в кафе...

Ми припхалися в макдак під його закриття і була можливість під час того, як вже перевертали стільці, подивитись, чи не написав нам хтось на КаучСьорфінгу, чи не прийме нас хтось до себе додому. Ніхто нам так і не відписав, здається, ми надіслали запити усім, хто був зареєстрований з Тбілісі на каучсьорфі...

Після ночі і ранку в поліцейському відділку усі наші подальші години подорожей складалися з мозаїки розказаної десяткам людей нами історії про, власне нашу ніч. І наше здивування від відсутності здивування у грузинів. Для них це абсолютно нормально, що поліція нас запросила до себе. І вони вже зовсім...

Про цю історію була ще колонка в журналі Країна.
За весь цей час у нас було всього кілька неілюстрованих історій, які загалом можна було назвати так: “Нателла проспала” або “Нателла завтикала!” У всіх інших випадках вона ловила найцікавіші моменти, які можна було зловити...

До Местії залишалось 30 кілометрів від місця нашої ночівлі, ми виїхали достатньо рано, на вулиці накрапав дощ. Він почав йти ще з вечора.
І це було одною з найнеприємніших новин, адже грунтова в багатьох місцях ще дорога перетворилась на кашу, за ці 30 кілометрів ми зустріли кілька застрягших європейських туристів на невеличких автомобілях...

Ми доїхали до якогось села, дуже важко було запам'ятовувати їх назви, вказівників майже не було, назви важко виловлювались з розмов, якщо їх не нотувати — усі деталі, які ковтаєш і ковтаєш запам'ятовуються досить чітко, а їх назви, імена, особливі слова і навіть звичайні фрази якоюсь мовою губляться в потоці слів...

Найпершою фурою, яка нам стала ще в Джварі і почала повільно тягнути під гору на Кавказ — був праворукий самосвал, який возив з Джварі на будівництво щебінь...

Впродовж останньої години тусування із батюшками думалось тільки про одне. Було якось незручно питати, де тут у вас в монастирі туалет. Тому як тільки вони висадили нас, розвернулись і від'їхали ми заринули в кущі...