Південна Грузія: вірмени, озера і бездоріжжя

Між головною трасою, що веде з Тбілісі в Вірменію та казковою Вардзією знаходяться невідомі туристам землі. Більшість території адміністративних регіонів Квемо Картлі з центром в Руставі та Самцхе-Джавахеті з центром Ахалхалакі, окрім печерних монастирів Давід-Гареджі та Вардзія, відповідно, практично нічим не відомі серед мандрівників. Там немає величних храмів на кшталт Светіцховелі, Джварі чи Цмінда Самеба в Ґерґеті, дуже рідко трапляються руїни середньовічних фортець, там навіть грузинів майже немає - ці регіони заселені переважно вірменами. На початку ХХ століття Вірменія навіть спробувала запретендувати на ці землі, ввівши війська, але місцеве населення не підтримало такі дії і агресор попустився... :)

Далі на південь від Ніноцмінда - кордон з Вірменія

Між грузинами і вірменами існує якась вічна напівворожнеча. "Напів" - бо не переростає у збройні конфлікти, але активно живе в анекдотах і історіях. А ще - у словах звичайних людей. Майже усі грузинські водії, згадуючи вірменів називали їх злодіями і брехунами, так само і вірменські водії південної Грузії не скупилися на каміння в грузинські городи...

Можливо вони дійсно так поводяться між собою, але з нами і одні і інші були дуже чемними, привітними та гостинними.

 *   *   *

Ми вирішили поїхати якраз туди, куди ніхто не їздить - дуже часто в таких місцях і знаходять скарби.

Грузинські друзі переконували нас, що їхати у Вардзію краще через Боржомі, по автобану, там і дорога краща, і авто більше, і безпечніше. Та хіба хтось шукає легких шляхів? Дякуємо, -відповідали, - але поїдемо, все-таки, на південь. Як хочете, - зітхали грузини - та ми би вам радили не їхати тією дорогою, бо хоч Міхо (Саакашвілі) стверджує, що її відремонтували, невідомо як воно насправді.

Коротше кажучи, ми вирішили перевірити, що там воно та як... :)

Та спершу потрібно вибратися з Тбілісі. Експериментальним шляхом було точно встановлено, що з місця активної тусовки маршруток біля станції метро "Самґорі" транспорт у південному і південно-західному напрямку ходить. От тільки водії не дуже розуміють, чому ми хочемо доїхати лише до повороту на нову трасу. Пішки збираєтеся йти, чи куда? :)

Нарешті вдається вписатися в маршрутку, що їде в Марнеулі (містечко перед вірменським кордоном) по 1 ларі (~5 грн) з людини. Маршрутка зупиняється, хором  побажавши нам гарної дороги. На захід повертає і в'ється поміж горбами ідеальна асфальтова дорога. Але пустельна, шо капєц.

Попереду видніються не надто високі, проте мальовничі, гори і якісь села.

Автомобілів дійсно мало, майже годину спостерігаємо як тремтить повітря над гарячим асфальтом. Нарешті, їде великий такий Ford з кузовом, схожий на авто Вокера - техаського рейнджера, і я пам'ятаю як подумав - от би проїхатися на такому.... Та в авто, крім водія, вже сидять двоє чоловіків, і навряд чи воно підбере трьох людей. Але на те вона і Грузія, щоб руйнувати стереотипи... :)

Джип минає нас, проїжджає метрів зо 200 і повертається зіднім ходом. 

Наплечники кидаємо в кузов, набиваємося в авто.

Чоловіки ці займаються ремонтом залізничної гілки між Тбілісі та Ахалхалакі. Залізниця покликана з'єднати Грузію з Європою через Туреччину, та є одна проблема - якимось дивним чином Росія володіє 800-метровою ділянкою грузинської території (там раніше, здається, була радянська військова база), через яку, якраз і проходить ця залізниця, і не дає можливості закінчити ремонтні роботи. Тож Грузія ремонтує все інше, до чого має доступ, сподіваючись, що в Російської Федерації колись проросте клепка в голові...

Нова дорога поблизу Цалки

Виходимо майже біля Цалки - невеличкого грецького містечка на території Грузії. Цалкинський муніципалітет  був єдиним на території Радянського Союзу грецьким територіально-аднімістративним утворенням. Більше половини місцевого населення складають вірмени, майже 22% - греки, і лише близько 10 % - грузини. 

З дороги видно східну частину Цалкинського водосховища і село Бешташені, беремо курс на гору з тріангулятором, з якої водосховище мало б дуже гарно виглядати.

Цалкинське водосховище має 12 кілометрів в довжину

Від Цалкинського водосховища починають здійматися хребти Малого Кавказу.

Після Цалки дорога здіймається вище в гори, аж на 2168 м перевалу Тікматаші, одразу за яким на 37 квадратних кілометрів розлилося найбільше озеро Грузії - Паравані. Це велике але доволі мілке озеро (до 4 м) знаходиться вище над рівнем моря, ніж наша Говерла - на 2073 метрах.

На початку ХХІ ст. на дні озера археологами були знайдені якісь дуже старі загадкові кам'яні споруди. Вчені вважають, що це поховання курганного типу часів бронзової доби (І тис. до н. е.). Невідомо, яким чином курган опинився на дні озера, якому не менше 200 тис. років...

Самцхе-Джавахеті  - аскетичний високогірний край. Тут майже всюди більше 2000 метрів, мало людей, мало рослинності. Тут досить холодно навіть влітку.

Мапа регіону Самцхе-Джавахеті

Суворий край робить серця людей теплими, перше ж авто після Цалки нас підібрало. Водій виявився сваном - уродженцем найвідомішого серед туристів грузинського високогірного регіону - Сванеті і хотів пригостити нас кавою. 

Біля озера Паравані - вірменське кафе, заходимо всередину - у пориміщенні майже нічог онемає, крім барної стійки і поличок за нею. На поличках - 2 пляшки горілки. Наш гостинний водій починає розпитувати місцевих барменів, чи хто вони всі - не розбереш, різного віку вірмени в чорних шкіряних куртках. Та у кафе немає ні кави, ні чаю, ні лимонаду. :)

Водій розгублений і хоче нам допомогти, ми просимо висадити нас десь біля озера, щоб ночувати в наметі, він хвилюється, але, зрештою, погоджується. 

Неподалік від села Сакгамо, в лісочку біля самої траси, на одноіменному озері, назва якого з грузинської перекладається як "ніч", під шквальним вітром і першими бризками зливи ми поставили намета, прив'язавши його до усіх можливих дерев навколо.

Всю ніч на озером Ніч бушувала, гриміла і блискала гроза, іноді здавалося, що від сильного вітру намет складеться, потім вітер змиє нас в озеро і потрапимо ми в новинні хроніки.

Але ранок таки настав і був дуже милим. Дерева нас захистили, а потім ще й зігріли - навколо було багато сухого гілля, яке злива чомусь не промочила, майже не було сміття - все свідчило про те, що туристи рідко заглядають в ці місця...

Ранковий туман. Село Сакгамо (Ніч) біля одноіменного озера

Перше ж авто підвезло нас до вірменського містечка Ніноцмінда - от би і в нас так зупинялися на дорогах. Ніноцмінда - районний центр чи не найменш грузинський у Грузії. Містечко невелике, ми встигли двічі перетнути його пішки, доки шукали де випити кави. Зрештою, таки, знайшли. Щоправда, це кафе дуже нагадувало кафе біля озера Паравані. Тутешні чоловіки у чорних шкіряних куртках явно не очікували зустрічати в своєму закладі мандрівників, довго шукали стільці і чисту кімнату, де б могли нас прийняти.

Все це виглядало дуже химерно і стрьомно, якщо чесно, але все було ок. І навіть кава була кавова і дуже непогана. :)

З Ніноцмінда до Ахалхалакі нас везли ті ж самі грузинські вірмени, які підвозили нас до Ніноцмінда, трафік тут явно не вражає активністю. 

Ахалхалакі - адміністративний центр Самцхе-Джавахеті, майже повністю населений вірменами. Про жителів Ахалхалакі жартують, що саме вони свого часу заасфальтували Москву і Пітер. І хоч містечку майже 1000 років, про його історію майже нічого не відомо. У північній частині міста є руїни якихось фортифікаційних споруд, де зараз пасуться корови і ночують вівці.

Руїни в Ахалхалакі

На заправці в Ахалхалакі ми дізналися, що у Вардзію не обов'язково їхати по трасі, роблячи великий гак - можна пройтися навпростець. І хоч там дуже кепська дорога, йти доведеться не надто багато,  якихось 5-6 кілометрів. Так нам сказали...

Якщо раптом комусь захочеться такий подвиг здійснити - на північному краю міста головна траса впирається в заправку і повертає праворуч - на Боржомі, Ахалціхе і, зрештою, Вардзію. А ліворуч - місцева дорога. Вам якраз туди.

Орієнтуватися потрібно на село Кумурдо, так нам сказав отець Автанділ - грузинський священник. Він підвіз нас до повороту на грунтовку, яка мала привести нас у Вардзію, благолословив в дорогу і подарував дерев'яні хрестики. І наголосив обов'язково зайти до церкви без купола в Кумурдо  - пообіцяв, що будемо вражені.

Грузинське бездоріжжя

5-6 кілометрів перетворилися на 10-12, але всі авто, що обганяли на цій грунтовці - нас підвозили. Одним з водіїв був навіть сільський голова одного з маленьких вірменських сіл по дорозі до Кумурдо.

Храм без купола в Кумурдо, побудований в 964 році

Храм збудували в часи правління Леона, царя Абхазького царства, у Х ст. Раніше він був купольним. Зараз купола немає, замість нього- небо в хмарах. В середині храму росте трава, на стінах трапляються фрески і майстерне різьблення. 

Фотографіями і словами неможливо описати відчуття, які переповнюють біля цього величного храму...

Отець Автанділ говорив нам, що від Кумурдо до вардзії - руков подати, просто спуститися в долину каньйону Мткварі. Та вийшовши на край села, за останніми хатами, ми вдалися до консиліуму в складі трьох чоловіків і хлопчика з місцевих жителів.

Російською вони майже не розмовляли, тільки посміхалися і ствердно кивали головою, чуючи знайомі власні назви. Зрештою, їх думки розділилися  - частина радила йти далі по верху каньйону і спускатися вниз прямо навпроти Вардзії, інші пропонували вернутися трохи назад і спускатися до дорозі... 

На краю каньйону Мткварі

Побачивши якісь стежки внизу і чарівний ландшафт, ми вирішили спускати прямо там, де стояли. 

Кілька годин ми спускалися посеред каміння, струмків, річок, водоспадів, посеред такої краси скель, якої я не бачив ніде і ніколи до цього, спускалися довго, майже до заходу сонця і в золотому промінні все навколишнє набувало справді фантастичних рис..

Це був справжній, доглянутий самою природою сад каміння...

Після спуску з гір до Вардзії залишалося ще кілька кілометрів ідеально асфальтованою трасою з повним відчуттям чуда. По трасі бродили корови, ми сиділи і лежали на теплому вечірньому асфальті...

Вардзія. Печерне місто у хмарах

*   *   *

Простіше всього, звісно, було б доїхати до Вардзії маршруткою з Тбілісі і не паритися.

Та чи цікавіше? ;)

Фото автора