Вперед і вгору: дорога до Срібного озера наших мрій

Приїхавши роздовбаною дорогою в невеличке селище Скурі в час пізнього надвечір'я, ми сподівалися, що встигнемо ще трохи набрати висоту, перш ніж стане зовсім темно.

Прислухаючись до бурхливого гомону якоїсь ріки, ми пройшли по дорозі метів триста і наштовхнулися на серйозну перешкоду...

Швидше за все, у горах пройшли сильні дощі...

Пізніше, вище в горах, усі зустрічні грузини говорили про те, що не бачили річку такою ніколи, можливо десь відбувся зсув ґрунту (а ґрунти там червоні, аж багряні), казали вони. Пізніше, на підходах до гори Квіра, ми бачили наслідки такого зсуву - місце, де ціле ребро, разом з лісом і тисячами кубометрів землі перетворилося на величезну червону балку - вона була схожа на величезну криваву рану у боці хребта...

У нас було метрів 50 мотузки, але річка виглядала реально моторошно, тож після короткої наради було вирішено не вимахуватися, а зупинитися на ночівлю в селі (поруч була якась напівзакинута туристична база радянських часів, сторож якої люб'язно дозволив нам ставити намети де ми забажаємо).

"Треба шукати місце для ночівлі, бо нема на то ради" :)

Коли зранку ми повернулися до річки, вода у ній була чистою, наче сльоза, від вчорашньої вакханалії не залишилося й сліду. Щоправда, глибина місцями сягала трохи вище колін і ті, кому не дуже пощастило зі зростом, мусили трохи припіднамокнути.

На цьому броді ми вперше зустріли грузинських мандрівників. Це було цікаво, адже до цього грузини поставали перед нами лише як місцеве населення, тобто - продавці, водії, мисливці, пастухи, тощо.

А тут опа - туристи, з наплечниками, ще й якісь ніби хіпстери. Молодь з Тбілісі, теж йдуть до Срібного озера. Ми ще не знаємо, що нас чекає попереду, проте скептично дивимося на їх легке взуття- туфлі, кеди, "чешки". Дівчата несуть невеличкі міські наплечнички, багато сміються. Поруч з ними, зі своїми трекінговими палицями і технічними гірськими ботами ми виглядаємо як персонажі фільму "Нестримні" у повній бойовій екіпіровці.

Наслідки нічного дощу (о так, він знову був, як я міг забути! :) навколо очевидні, ми підіймаємося заболоченою стежкою (а сьогодні у нас нібір і набір висоти), на взутті залишається дедалі більше грязюки багряного кольору, від того ноги стають важкими, здається, що до них причепили по гантелі..

За кожну годину ми набираємо десь 100 метрів і це така добра праця, на зупинках я викручую футболку, і кожного разу з неї ллється вода. До всього - спека, доки ступаєш, крок за кроком, тягнути важкого наплечника, думається лише про воду та про найближчу тінь. Перепочиваємо в тіні.

Здається, саме у той день ми всі найбільше схудли. :)

Понад хмарами. Позаду 800 метрів набору висоти

На генштабівській мапі до "торованого" шляху до Тоба-Варчхілі від того місця, де ми опинилися, піднявшись на 1200 метрів, вело кілька шляхів: лівий, правий, та середній. Лівий був найдовшим, але здавалося, що там найпростіший рельєф. Зважаючти на те, що до стежки, яка починалася біля злиття річок Джолора та Магані, нам потрібно було "впасти" аж до 300 метрів над рівнем моря, ми бибрали "лівий" маршрут.

Проминувши місце де колись (нещодавно?) відбувся величезний зсув ґрунту - частина гори просто зникла, перетворившись на велику червону долину, ми піднялися на 1500 метрів, там вже починалися хмари. І пастухи.

Вони, у супроводі коней, корів, собак і, навіть, свині з зграйкою поросят (грузини кажуть на свиню "хорі"), спускалися в долину, везучи з собою майно, яким користувалися все літо і останні головки сулугуні...

Деякі екземпляри нашого товариства не часто зустрічали свиней в реальному житті, тож доводилося виводити їх зі ступора гарними копняками... :)

Коли всі свині та корови зникли у хмарі, ми вибралися до підніжжя порівняно невисокої гори - Квіри (шукаю в інтернеті висоту і зась, ніхто не знає про ті місця, де ми бродили, доведеться по пам'яті - троха вища за 2 тис метрів).

Ото і є гора Квіра

І, нарешті, нарешті побачили той хребет, куди нам йти - Егріський. Він кутався у хмари і виглядав як Стіна з циклу "Пісня льоду та полум'я" Джорджа Р. Р. Мартіна...

З цього місця не особливо віриться, що ми видерлися у наступні дні на оті далекі скелі...

 Зранку ми збиралися дійти до злиття річок, про яке я згадував вище. Насмішили своїми планами трохи Бога, еге ж. :) 

Далі треба було "падати" вниз, довго вниз, перетинаючи потічки та річки, аж до широкого (за мапою) русла річки Магана.

Проте, ще треба було відшукати місце для ночівлі. Хмари все більше падали нам на плечі, осідали важкою вогкістю на наплечниках, одязі та волоссі. Але ми мусіли знайти місце для ночівлі.

Поступово темніло. Вогкість стала схода на дощ, але дощ, який не паде, а просто виситьу  повітрі. От ти йдеш і просто на нього наштовхуєшся, збираєш на себе краплини...

Тут ми і зустріли знову грузинських туристів. Вдруге за день. Але ці вже виглядали на справжніх мандрівників. З нормальними наплечниками і взуттям, з пальниками і, що найголовніше - вони вже поверталися від нашого озера, вони підтвердили, що  воно є. Цікаво, у цей же день, коли ми тільки пакували намети в наплечники і готували сніданок, ці 3-є хлопців вже виходили від озера і за один день їм вдалося спуститися аж сюди,де ми їх зустріли. Пізніше ми побачимо, яке це було зусилля і завдання...

Грузинські мандрівники виявилися студентами-ендеміками, чи ботаніками, короче кажучи, афігєнними чуваками. Одного із них, "бога лісу" Сандро вдалося піймати на світлину.

Сандро- ендемік з Тбілісі. Фото Андрія Мельника

Ми заночували поруч з грузинами, притулившись на невеличкій галявині - єдиному придатному для наметів місці в найближчій околиці. Вночі, звісно, був дощ, гг, це не смішно, прошу не ржати. :)

Проте, ранок був сонячний і, навіть, вдалося висушити намети. Ендеміки поспішали в Джварі, тому швиденько з нами попрощалися і побігли. Ми ж довго телилися, зрештою, як завжди :)

"Після короткого спуску почався черговий підйом", можна було б так нудно почати це речення, аде дзуськи, бо на тому підйомі ми втрапили у ожиновий рай. Ви тільки уявіть собі ожину, яка висить навколо цілими гронами, кожна розміром як алича, її не можливо ігнорувати, неможливо не зупинитися щоб загрібати її цілими зменями і їсти, їсти думаючи лише про те ,як би не луснути.

Звісно, у той же день ми поплатилися за цю нестримну вакханалію, майже всі отримали не менш  нестримний потяг до швидкого випорожнення кишківника, але я тоді вперше в житті наївся ожини донесхочу.

Після ожинового раю починався спуск і буковий ліс. За буковим лісом стежка пішла серпантином і різко вниз, відчувалося, що річка близько, що ми стрімко втрачаємо висоту.

Проте доводилося ступати дуже обережно, всюди було мокре коріння і глина, яка перетворилася у суцільне бридке місиво. Здавалося, що цей спуск триватиме вічно, взуття знову поважчало, але раптово стежка закінчилася і ми опинилися перед доволі широкою річкою..

Це мусила бути Джолора, десь тут вона мала впадати у Магану, а отже - ми підходили до "фінального" (ой, я б так не казав!) шматка нашого маршруту - власне підйому до озера Тоба-Варчхілі.

Джолору перебрели і опинилися в чудовому місці для ночівлі - трикутному півострові, оточеному двома річками.

А ось і Магана. Ого. Нічо собі, чорт забирай.

Бурхлива і повноводна річка роками водовбувала собі шлях посеред гір, результатом цього стали величезна кількість природніх ванн і всіляких чудових "джакузі". 

Хіба можна було просто так оминути таке чудове для купання місце!

І добре, що не оминули. Бо потім почався дуже важкий підйом. Принаймні, саме таким він був для мене. Не дивно, що жодного фото з нього у мене немає. Просто не до цього було.

Стежка, яка починалася страшенно мальовничим каньйоном і, потім, входом у арку з повалених дерев та кущів йшла в гору дуже стрімко, часто була оточена кущами і порослими мохом деревами та камінням.

Навколо було страшенно вогко, з деревь та кущів весь час щось капало на голову, за комір, бр-р-р.. досі згадувати броидко. Здавалося, що десь так, тільки ще гірше, має виглядати амазонська сельва. 

Цей шматок був одним з найскладніших за все що було досі у мандрівці...

Майже 2 години, без жодної зупинки ми підіймалися поміж вкритим мохом камінням, бурхлива Магана то наближалася, то віддалялася. Зрештою, ми опинилися на галявині, після якої стежка йшла без особливих ексцесів аж до мосту через річку.

Міст складався з довгих колод, збитих між собою і, як свідчили пастухи, часто зносився водою. Але ендеміки запевняли нас, що цього разу він ще є. :)

Міст був на місці. Хух. Адже щоб переправитися, довелося б лізти у бурхливу воду майже по пояс.

Біля мосту ми зрозуміли, що до озера в цей день не дійдемо. 

Уважно вивчили мапу, згідно неї, десь там, майже на 1800 метрах, де закінчувалася межа лісу, можна було б спробувати заночувати...

Ми йшли вгору і вгору до самого вечора, і після 1600 метрів вже не бачили місць для ночівлі. Не було жодного місця, де міг би стати бодай один намет, а що казати про наших 4.

Коли GPS показав 1826 метрів і межа лісу залишилася позаду стало стрьомно. Навколишня місцевість виглядала як стрімкий косогір, внизу, метрів на 80 нижче від стежки, текла Магана, а вечір наближався не менш стрімко, ніж вела стежка.

Коли сонце майже зайшло за далекі хребти, ми знайшли єдине місце, де можна було б спробувати встановити намети.

А краєвид звідтіля у бік сонця виглядав десь так...

Далі буде...

Фото автора