Напишу вам історію, що сталася зі мною вже майже три місяці тому. Історія довга і не стосується бойових дій. Вона швидше є такою мініатюрою Трієрівського "Мандерлею".
Отже почалося все з того, що гостював я на одному індонезійському островіDerawan Fisheries нічку. Острів надзвичайно красивий і води навколо ідеальні для дайвингу, снорклінгу...

Ми прокинулись з бажанням поїхати швидше додому, ми здається так нічого і не подивились в Харкові і просто собі поїхали в бік виїзду і довго-предовго йшли пішки до кільцевої, де затримались і дуже швидко зупинилась фура.
І це був дуже смішний водій. Ми проїхали з ним більшу частину дороги, аж до Пирятина, де він звертав на Прилуки...

Кордон ми переходили пішки, якісь дивні люди на нас дуже дивно дивились, російські митники допитували, чи не веземо ми з Грузії бомби, ми до цього поставились з гумором. Українські ж митники не відповідали мені українською і взагалі не вітались і я вирішив їх трохи повчити нормам поведінки, це їх трохи...

Я підходив до всіх фур, але всі лишались ночувати. До нас підійшли веселі, жирні і слєгка паддаті ГАІшники і почали заводити розмови, про те, що не можна ось так от їздити, що їм страшно тут навіть працювати, а ми так собі їдемо. Я їм відповідав, що ми вже багато проїхали, тому нам не страшно, а вони крутили пальцем біля скроні...

Виїжджати з Казбегі було не просто — дощ просто не припинявся. Нателла сховалась в будиночку якомусь посеред поля, я залишив там рюкзак, вдягнув дощовик і пішов до дороги, кілька машин проїхало повз мене і облило мене з ніг до голови. Зупинився якийсь бус і я спитав у водія чи буде нормально, якщо я швидко зганяю за речима і те, що нас двоє...

Спалось нам в незнайомому домі дуже добре, навіть на ліжку! вперше за довгий час, вранці ми по черзі приймали ванну і снідали разом з ними. Я ще звечора побачив, що вони живуть на вулиці Сталіна, і це центральна вулиця, яка в той самий час і шоссе до Росії, і тому заманив їх стати біля таблички і сфотографуватись...

Ми просиділи пів дня в кафе, в мене була температура і я отруївся... Вчорашні лакомства в ресторані були зайвими, я з'їв багато м'яса, бо дуже хотілось їсти, а наш водій не дав нам самім нічого замовити, і от результат.... Викручувало всі кістки, я купив в аптеці знеболююче і ще трошки ми повтикали в кафе...

Ми припхалися в макдак під його закриття і була можливість під час того, як вже перевертали стільці, подивитись, чи не написав нам хтось на КаучСьорфінгу, чи не прийме нас хтось до себе додому. Ніхто нам так і не відписав, здається, ми надіслали запити усім, хто був зареєстрований з Тбілісі на каучсьорфі...

Після ночі і ранку в поліцейському відділку усі наші подальші години подорожей складалися з мозаїки розказаної десяткам людей нами історії про, власне нашу ніч. І наше здивування від відсутності здивування у грузинів. Для них це абсолютно нормально, що поліція нас запросила до себе. І вони вже зовсім...

Про цю історію була ще колонка в журналі Країна.
За весь цей час у нас було всього кілька неілюстрованих історій, які загалом можна було назвати так: “Нателла проспала” або “Нателла завтикала!” У всіх інших випадках вона ловила найцікавіші моменти, які можна було зловити...